Поиск

Незрадливий Дяченко

До архітектурної спадщини українського народу зверталися архітектори на початку XX століття, і в післявоєнний час, але чи не найбільш послідовним зодчим, котрий протягом всього творчого життя звертався до джерел національної культури, був професор Дмитро Михайлович Дяченко.

Письменник Ю. Асєєв згадував, що родина Д. Дяченка походила з кріпаків Полтавщини. Його батько оселяється у Таганрозі, заводить невеличку шевську майстерню, одружується і виховує п'ятеро синів та двох дочок. Тут 14 серпня 1887 року і народився первісток Дмитро — майбутній талановитий архітектор.

З дитинства пізнав селянську працю, радість і горе простих людей. У цій дружній сім’ї усі були добрі співаки й танцюристи, а Дмитро став і родинним скрипалем. Серед книг, шанований у хаті, був Шевченків «Кобзар», на стіні милувала око репродукція картини Фотія Красицького «Гість із Запоріжжя». Хлопець змалку збагнув щиру правду архітектури народного житла, його доцільність, охайність і красу. Все це відкладалося у душі на майбутнє. Після закінчення Таганрозького технічного училища у 1907 році, за порадою вчителів, помітивших у хлопчика неабиякі художні здібності, Дмитро від'їздить вчитися до Петербурга.

Дяченко успішно складає екзамени до Петербурзької академії мистецтв і до інституту цивільних інженерів. Однак професія інженера була більш престижною. Серед студентів-земляків було створено гурток прибічників розвитку української архітектури, на чолі якого став Дмитро Дяченко. У студентські роки, щоліта їхав на Полтавщину з альбомом, олівцем і пензлями в руках, вивчав народні витвори, замальовував старовинні будинки, вітряки, церкви, монастирі.

У січні 1912 року вперше в Росії влаштована професійна виставка української архітектури. Найбільше робіт до експозиції дав Дмитро Дяченко, — її ініціатор і організатор. Українському необароко юнак віддав промінь серця та сімнадцять років подальшої творчості. У 1913 році він проектує і будує земську лікарню в Лубнах (тепер — школа). Дяченко працює земським інженером спочатку Полтавської, а потім Київської губерній. Дмитра Михайловича обирають головою Спілки українських архітекторів. Після революції Дмитро Михайлович приїхав до Києва, де п'ять років очолював Київський архітектурний інститут. Було голодно і холодно. Студенти приносили з собою на заняття дрова, щоб обігріти класи. Д. Дяченко згуртував навколо себе талановитих архітекторів-профееорів: П. Альошина, О. Вербицького, В. Фельдмана. Він підготував плеяду українських спеціалістів, які згодом стали видатними зодчими, вченими та педагогами.

Президент Академії архітектури України В. Заболотний розповідав, як він приїхав вчитися до Києва. Відбулася бесіда з ректором Дмитром Дяченком, котрий його спитав: «Малювати вмієш?» — «Так». «Зараховую тебе на перший курс». Ось так незвичайно вирішилася його доля... Більш за все цінував у людях самостійність, творчу активність. Дмитро Михайлович глибоко знав теорію та історію архітектури, її стилі і особливості. Його приваблювала палітра художньої виразності — яскраві орнаменти, декоративні панно, різьба. Головною справою зодчого стає проектування і будівництво в 1923—1930 рр. комплексу будівель інституту Української сільськогосподарської академії у Голосієві. Тут відобразився не тільки його талант, але і національні особливості будівництва. У великому хвилястому фронтоні корпусу лісотехнічного факультету, мальовничих фронтончиках над вікнами, пілястрах головного фасаду проглядає наслідування традиційних форм української архітектури — XVII — XVIII століття. Високі зелені дахи і білі стіни підсилюють це враження. Споруди відзначаються старанно продуманим плануванням, що цілком відповідає сучасним вимогам. Зовнішній вигляд будови був незвичний для архітектури того часу, коли споруджувалися Дніпрогесі Держпром.

Звертаючись до спадщини, Д. Дяченко ніколи нічого не копіював. Барочні форми набували у нього риси індивідуального начерку. Б будовах завжди чітко і ясно була розроблена функціональна схема.

У реальній дійсності творця голосієврького комплексу піддали різкій критиці. Точилася дискусія, чи правомірним було звернення сучасного архітектора до форми стародавніх часів. Але він був тоді досить відомим і тим-то критика не перервала його активну творчу діяльність.

Традиції української архітектури Дяченко застосовував і раніше. Особливо цікавий його проект гідроелектростанції на річці Десьонці (19 23 р.), на лівому березі Дніпра під Києвом (зараз там Русанівські сади). В історії архітектури це був унікаль
ний приклад звернення до традиційних форм у сучасній промисловій споруді. В подальшому ці приклади зодчий використав у проекті Київського вокзалу. Дяченко розробив і видав альбоми типових проектів колгоспного житла для України.

Висока фахова культура митця допомагала йому створювати споруди на рівні нових вимог. Про це свідчать житлові будинки на Пушкінській вулиці, корпуси інститутів — ветеринарного і тваринництва.

1936—1937 рр. він створює будинок Торгової академії на Брест-Литовському проспекті в Києві. В той час в архітектурі панувало повернення до класичних форм й усі інші стилі відхилялися. В будівлі Торгової академії Дяченко застосовував форми, близькі до раннього класицизму, але з деякими барочними ремінісценціями.

1935 р. обраний членом-кореспондентом Академії архітектури. Займався педагогічною діяльністю, будучи професором будівельного та художнього інституту. На Першому з'їзді архітекторів України довелося відхрещуватись від своїх поглядів, засудити власні роботи 20-х років. Концепція Дяченка була піддана жорстокій критиці і він був тоді вимушений припинити спроби возродити національні традиції, відступити від свого улюбленого необароко. Взагалі, Дяченко за вдачею був прямою людиною, не кривив душею і не міняв переконань. Це не подобалося керівництву, за що він незаслужено постраждав.

У 1937 р. Дмитро Михайлович переїздить до Москви, де працює над новими проектами сільських жител, клубами, створює інтер'єр книгарні «Українська книга». Трагедія сталася на початку війни, він був репресований. Дмитро Дяченко помер 21 травня 1942 р. в ув'язненні, в одному з таборів, — так сповістили його родині. Україна втратила одного із своїх видатних майстрів.

Довгий час ім'я чудового українського архітектора залишалося у затінку. Були забуті його суспільна та наукова діяльність.

Спливали роки. Архітектора повністю реабілітовано. Кращі праці Д. Дяченка ввійшли до переліку видатних пам’яток.

«Демократична Україна», 16.11.2000р. №149

 

Губернаторы столицы

Последний генерал-губернатор

В период между революциями 1905 и 1917 гг. монархия в России продолжала проводить антинародную политику. Господа при Дворе, в правительстве совершали подлости и даже предательство. В Европе вершила свою кровавую бойню война 1914–1918 гг. Царский трон окончательно был расшатан и самодержавие вскоре пало. Эти события отразились и на Украине, где в 1918 г. возникло независимое государство.

Читать полностью...